Укрінформ знову відвідав древню обитель. Московська церква продовжує чинити спротив, але з усього уже видно: це тимчасово

Днями у Києво-Печерській Лаврі завершила роботу інвентаризаційна комісія міністерства культури. Офіційно монахів зобов’язали виселитися, неофіційно представниками влади значно раніше їм було запропоновано залишатися, але у складі ПЦУ.

– Чому ви не хочете залишатися, служити з ПЦУ? – знову ставлю питання монахам.

– Вони бандити та рейдери, які прийшли в наш дім.

– Лавра, якщо ви про стіни, не ваш дім.

– А чий?

– Це власність держави.

– Якої держави? Що ця ваша держава зробила для Лаври? Хто працював на Лавру все минуле століття? А хто такий ваш патріарх?

– У ПЦУ нема патріарха. А якщо ви про Вселенського, то всі преподобні, які лежать в Лаврі, були у юрисдикції Вселенського патріарха.

– Та коли це було?

– Трохи раніше, як Москва анексувала нашу Церкву. Москви тоді ще не було.

Це лише один із діалогів із братією монастиря Києво-Печерська Лавра, які я заводила кожного разу, коли приходила сюди після березневого рішення власника-держави повернути її споруди і територію собі. Я належала до числа найбільш лояльних до монахів, з найбільшими очікуванням профільних журналістів, які вірили, що братія зможе пережити злам, відмовитися від намісника Павла (того, якого в народі називають Паша-мерседес), відсунути свою – у когось більш у когось менш м’яку, а то й відверто агресивну – прихильність до Росії і, змирившись, прийняти нову автокефальну реальність, залишаться в монастирі з новим ігуменом від ПЦУ. Але життя показало безпідставну райдужність моїх надій. У переважній більшості своїй ненависть до ПЦУ була сильнішою за бажання молитися в Лаврі.

І нині я вийшла з Лаври з остаточним розумінням. Державі не залишили іншого виходу у ситуації з Києво-Печерською Лаврою, аніж той що вона обрала: тільки розірвання угоди і вимоги звільнити територію.

…Був третій день від того, як Комісія Міністерства культури та інформаційної політики з приймання-передачі державного майна завершила роботу та підписала із заповідником “Києво-Печерська лавра” акт, яким підтвердила передачу державного майна 79 об’єктів у користування заповідника, зобов’язавши монахів протягом трьох днів покинути Лавру. Нагадаємо, що інвентаризація супроводжувалася скандалами та саботажем бабусь-клікуш, який зорганізував колишній намісник Павло, що перебуває зараз під домашнім арештом. До слова, ченці акт прийому-передачі брати відмовилися (тягнуть час), їм направили його в електронному вигляді.

Третій день як завершила роботу інвентаризаційна комісія Мінкульту, третій тиждень, як було оприлюднене рішення Київського окружного адміністративного суду, що Українська православна церква (Московського патріархату) входить до складу Російської православної церкви і третій місяць, як держава оголосила про припинення договору оренди приміщень заповідника монастирем УПЦ (МП).

Коли монастир ПЦУ було створено і призначено в.о. намісника, то митрополит Епіфаній звернувся неформально до братії із проханням залишитися, пообіцявши збереження і церковно-слов’янської мови у богослужбових практиках, і лаврської традиції. Вибір керівництва церкви МП, як і десять років тому був очевидний – обрати спротив і позу ображених, заперечувати помилки та й злочини духовенства МП. Екс-намісник Лаври Павло за ці три місяці намагався влаштувати церковний «антимайдан»: від молитовних стоянь, де вірних пригощали чаєм та пиріжками – до «тітушок» на території. Після домашнього арешту «Паші» протестний потенціал знизився. Спускаючись стежкою до печер (у будні тут завжди мало людей) помітила, що кілька магазинів досі працюють, правда, трава та газони доглянуті не так дбало, як раніше. Готуються таки виїхати?

За неповних три місяці кількість прихильників МП, готових до протестів на території Лаври, відчутно зменшилася, на вході в нижню Лавру на молитовному стоянні було хіба півтора десятки людей. А монахи в Лаврі є. Їх можна побачити в житлових корпусах, або на лавах, перед входом до печер, чи в лабіринті, яким можна пройти від Ближніх печер – до Дальніх.

– Чому вам не залишитися у монастирі? – знову запитую в монахів біля трапезної. – Чим ПЦУ гірша?

– У світі є десятки конфесій, баптисти, католики, буддисти, а я помру у істинно православній церкві, – звучить у відповіді, яка суворо дотримана у руслі російського наративу про те, що відхід від Москви співставний з відходом від християнства в принципі..

– Ми не підемо у ПЦУ, ми не якісь іуди, – заявляє інший монах, з тих, до речі, що в Лаврі не так давно.

Деколи можна було помітити монахів, які були начебто налаштовані нормально поговорити, але біля них крутилися добірні “ватники”, чи то віряни, які просто відсували батюшок подалі від того, хто ставить запитання.

– Ми тут єпископу присягали, ми тут нагороди отримували, ми тут зростали, ми не підемо, – я розмовляю з трьома батюшками у альтанці біля Дальніх печер.

– І навіть попри те, що в цій церкві десятки лише виявлених серед духовенства зрадників?

– Одиниці зрадників були всюди, – монахів добре навчили тримати пропагандистську установку.

– Ціла Бердянська єпархія перейшла в пряме підпорядкування патріарху РПЦ, і ваш митрополит Онуфрій слова не сказав синоду РПЦ та Кирилу. У вас вкрали єпархію – і ви мовчите. Невже ви не бачите, що демократична та чесна церква Блаженнійшого Володимира Сабодана померла?

– А що ми тепер, якщо та померла?

– Ви церква Новінського, смиренна слуга РПЦ…

Це були видимі оку діалоги. Але є ще діалоги невидимі.